Жабеня-наречений

Жабеня-наречений

Робоча українська назва: Жабеня-наречений

Далеко серед кам’янистих гір стояла маленька хатина фермера Пак Ве та його дружини. Землі в них було небагато, та й та була скупа. Щовесни Пак Ве розпушував тверду землю, сіяв просо й рис, лагодив вузькі канавки для води. Його дружина доглядала город, сушила трави, варила запашні страви й ніколи не дозволяла чоловікові сумувати довше, ніж треба.

Жили вони небагато, але дружно.

Над їхньою долиною, трохи вище в горах, лежав ставок. З нього витікав струмок, що напував поля. А ще у ставку водилася риба. Коли врожай був малий, Пак Ве ловив кілька рибин і ніс їх на базар. Так вони з дружиною мали трохи грошей на олію, тканину чи нову миску.

Одного літа Пак Ве помітив дивну річ.

Риби ставало все менше.

— Може, я старію і вже не вмію ловити? — бурмотів він, перевіряючи гачки.

Та справа була не в гачках.

Вода у ставку теж почала спадати. Щодня берег відступав далі. Нарешті там, де недавно блищала вода, залишилися тільки вологі камінці та вузенька цівка струмка.

Пак Ве схопився за голову.

— Без води пропаде рис. Без рису нам доведеться залишити дім!

Він спустився на дно майже висохлого ставка й раптом побачив у багнюці величезного жабака. Той був такий великий, що його круглі очі здавалися двома зеленими ліхтариками.

— То це ти? — вигукнув фермер. — Ти випив воду й з’їв усю рибу?

Жабак моргнув.

— Не сердься, Пак Ве.

Фермер мало не впустив кошика.

— Ти… говориш?

— І говорю, і слухаю, — відповів жабак. — А ще знаю дещо, чого поки не знаєш ти. Візьми мене до себе додому. Не пошкодуєш.

— Додому? — Пак Ве озирнувся, ніби сподівався, що хтось зараз пояснить йому цей дивний ранок. — І що скаже моя дружина, коли я приведу жабака завбільшки з теля?

— Скажи, що я чудовий співрозмовник.

Пак Ве почухав потилицю.

— Це може спрацювати, — визнав він.

Так вони й рушили вниз. Пак Ве дріботів стежкою, а жабак робив один стрибок там, де фермерові треба було десять кроків.

Побачивши гостя, пані Пак спершу притисла руки до щік.

— Оце ти рибу приніс!

— Це не риба, — зітхнув чоловік. — Це гість.

Жабак чемно вклонився.

— Добрий вечір, пані Пак. Обіцяю не займати багато місця. Ну… принаймні намагатимуся.

Пані Пак не втрималася й засміялася.

Для гостя облаштували прохолодний куток із мокрим листям і великою мискою води. Після вечері жабак почав розповідати історії. Він знав, де навесні першою зацвітає слива, чому сорока сперечається з вітром, як місяць відбивається в рисових полях і чому жаб’ячі хори ніколи не збиваються з ритму.

Слухаючи його, Пак Ве та його дружина забули про втому.

А на світанку жабак вийшов на ґанок і заспівав.

То була дивна пісня: ніби краплі дощу падали на листя, струмок біг між камінням, а далеко над горами дзвонили маленькі срібні дзвіночки.

Коли пісня скінчилася, Пак Ве побачив, що вода знову тече до полів. А у дворі стояли мішки рису й проса, кошики з фруктами, нові знаряддя для господарства. У коморі з’явилося стільки припасів, що пані Пак тричі перераховувала банки й кошики, а тоді сказала:

— Я або сплю, або наш гість значно цікавіший, ніж здається.

Жабак лише моргнув.

Відтоді старенькі вже не боялися голоду. Вони не стали марнотратними. Частину припасів залишили собі, а частину віднесли сусідам, у яких того року був неврожай.

Жабак жив у них, розповідав казки й щовечора співав.

Одного разу пані Пак заговорила про дочку заможного пана Пума, що жив у сусідньому селі.

— Панну Персик усі хвалять не лише за красу, — сказала вона. — Вона вміє читати, добре грає на музичному інструменті й ніколи не проходить повз того, кому потрібна допомога.

Жабак уважно слухав.

Наступного ранку він сказав Пак Ве:

— Я хотів би познайомитися з панною Персик.

Пак Ве аж закашлявся.

— Познайомитися?

— Саме так. Піди до її батька й передай моє прохання.

— Ти розумієш, що пан Пум дуже гордий? Він ледве зі звичайними людьми розмовляє. А ти…

— Жабак, — допоміг гість.

— Великий жабак, — уточнив Пак Ве.

Жабак кивнув.

— І все ж я не прошу нічиєї руки без дозволу. Передай лише, що хочу зустрітися. Нехай панна Персик сама вирішить, чи бажає мене бачити.

Ці слова трохи заспокоїли фермера.

Наступного дня він одягнув найкращий халат і вирушив до пана Пума.

Маєток був такий великий, що Пак Ве довго йшов від воріт до будинку. Пан Пум прийняв його прохолодно.

— Хто цей молодий чоловік, що бажає зустрічі з моєю дочкою? З якої він родини? Яке має становище?

Пак Ве крутив шапку в руках.

— Він… добрий. Розумний. Співає так, що вода повертається до полів.

— І його ім’я?

Фермер зітхнув.

— Ми звемо його Жабеням. Бо він жабак.

Пан Пум так різко підвівся, що подушка впала з крісла.

— Жабак? Ти прийшов у мій дім із такою пропозицією? Геть!

Слуги вже рушили до Пак Ве, але в ту саму мить небо потемніло. Загуркотів грім. Вітер закрутив листя у дворі, а перші краплі дощу застукали по даху.

Пан Пум застиг.

— Дивно… Щойно було ясне небо.

— Я не знаю, чому почалася буря, — сказав Пак Ве. — Але знаю інше. Ніхто не просить вас видати дочку заміж. Жабеня просить лише дозволити їй самій вирішити, чи хоче вона з ним поговорити.

З-за ширми почувся голос:

— Тоді я хочу.

До кімнати увійшла панна Персик.

— Батьку, якщо ця історія правдива, я сама подивлюся на дивного гостя. Розмова ще нікого ні до чого не зобов’язує.

Пан Пум не був задоволений, але заперечити не зміг.

Коли панна Персик приїхала до хатини Паків, жабак чекав на ґанку.

Він не ховався й не намагався здаватися кимось іншим.

— Дякую, що прийшли, — сказав він.

Панна Персик оглянула його від круглої голови до величезних лап.

— Зізнаюся, я ніколи раніше не вела бесіди з жабаком.

— А я ніколи раніше не просив людину не судити мене за перші десять секунд, — відповів він.

Вона усміхнулася.

Вони говорили довго. Про гори. Про книжки. Про батьків. Про те, що багатство нічого не варте, якщо поруч ніхто не сміється. Жабеня розповіло, як Пак Ве та його дружина прихистили його, хоча мали дуже мало.

— А чому ви хочете одружитися саме зі мною? — нарешті запитала панна Персик.

Жабак замовк.

— Спершу я почув про вас від пані Пак і подумав лише про виконання старого чарівного завдання. Але тепер розумію: людину не можна зробити частиною завдання. Тож краще скажу так. Я хотів би зустрітися з вами ще раз, якщо ви самі цього хочете.

Панна Персик уважно подивилася на нього.

— Хочу.

Вона приїхала вдруге. Потім утретє. Вони гуляли біля відновленого ставка, слухали вечірніх жаб, сперечалися, яка зірка сходить першою, і сміялися з того, як Пак Ве намагався навчити величезного гостя користуватися маленькими паличками для їжі.

Минуло кілька тижнів.

Одного вечора Жабеня сказало:

— Я маю відкрити тобі таємницю. Колись я жив серед зірок. Через свою нерозважливість отримав чарівну оболонку жабака й три завдання. Я вже виконав два. Третє я спочатку розумів неправильно. Думав, що маю просто знайти наречену. Тепер знаю: я маю заслужити довіру людини, яка сама мене обере.

— І що станеться тоді? — тихо запитала Персик.

— Не знаю напевно. Можливо, чари скінчаться. Але я не хочу, щоб ти погоджувалася через магію.

Панна Персик подумала.

— Я не знаю, ким ти станеш після чарів. Та знаю, ким ти був зі мною весь цей час. Добрим, уважним і чесним. Якщо ти й далі цього хочеш, я погоджуюся стати твоєю нареченою.

У ту ж мить жаб’яча шкіра засяяла м’яким зеленим світлом.

— Здається, оболонка відкривається, — здивовано сказало Жабеня.

Вона розійшлася, наче пелюстки великої квітки. І з неї вийшов юнак у світлому вбранні, оздобленому золотими зорями.

Пак Ве сів просто на сходинку.

Пані Пак притисла долоню до рота.

Панна Персик лише підняла брови.

— Тепер мені доведеться знову звикати до твоєї зовнішності, — сказала вона.

Юнак засміявся.

— Сподіваюся, це не займе ще кілька тижнів.

Він розповів, що був сином небесного володаря і мав повернутися до Зоряної країни, коли навчиться відповідальності. Чарівні дари для Паків теж прийшли звідти.

— Ви прихистили мене, коли не знали, хто я, — сказав він стареньким. — Тому цей дім назавжди залишиться моїм земним домом.

Незабаром відбулося весілля. Цього разу ніхто не приховував від нареченої, хто стоїть поруч із нею, і ніхто не вирішував за неї.

Після свята біля воріт з’явилася срібляста колісниця. Панна Персик попрощалася з батьком, обняла Пак Ве та його дружину й сіла поруч із чоловіком.

— Ми повернемося, — пообіцяв він.

Коні торкнулися копитами повітря, і колісниця піднялася вище даху, вище сосен, вище гір.

Тієї ночі над долиною з’явилися дві дуже яскраві зорі поруч.

Пані Пак вийшла на ґанок, подивилася в небо й усміхнулася.

— Бачиш? — сказала вона чоловікові. — Я ж казала: треба добре приймати гостей.

Пак Ве пирхнув.

— Наступного разу спершу запитаємо, скільки місця йому треба.

І вони ще довго сміялися під двома зорями, що сяяли над гірською долиною.

І вони ще довго сміялися під двома зорями, що сяяли над гірською долиною.