Жадібна пальмова куниця

Жадібна пальмова куниця

Колись троє селян розчистили ділянку землі неподалік від лісу й посадили там банани.

Вони працювали довго. Носили воду, підпирали молоді стебла після дощу, прибирали сухе листя й щодня заглядали під широкі зелені листки:

— Ну що, скоро достигнуть?

Нарешті на рослинах з’явилися важкі грона. Банани наливалися, жовтіли й пахли так солодко, що аромат долітав аж до краю лісу.

Та щойно селяни вирішували: «Оце гроно завтра вже можна зрізати», наступного ранку найстигліші плоди зникали.

— Дивина, — казав перший селянин.

— Учора були, сьогодні немає, — дивувався другий.

— Хтось приходить уночі, — здогадався третій.

Вони оглядали землю, але сліди губилися серед листя. Чергували ввечері, та загадковий ласун ніяк не показувався.

Тоді селяни придумали безпечну пастку. Біля найзапашнішого грона вони поставили велику плетену корзину на підпірці. Варто було потягнути за банан, як підпірка вислизала, а корзина м’яко опускалася зверху.

— Побачимо, хто забирає наш урожай, — сказали вони й пішли додому.

Тієї ночі з лісу вийшли дві пальмові куниці — мати й її молоде дитинча.

Молода куниця одразу підняла носик.

— Мамо! Чуєш, як пахне?

— Чую, — відповіла мати. — І саме тому нам краще пройти повз.

— Але я тільки подивлюся.

Вони підійшли трохи ближче.

Між широким листям жовтіло найкраще гроно в усьому саду.

Мати зупинилася.

— Тут щось не так. Учора біля цього дерева не було корзини.

Молода куниця глянула вгору.

— Я ж лише дивлюся, мамо. Дивитися не заборонено.

— Дивитися можна. Але іноді краще відійти, поки цікавість не потягла тебе далі.

Молода куниця зробила ще крок.

— Я тільки підійду ближче. Не торкатимуся.

— Не треба, — сказала мати.

— Та що станеться від одного кроку?

Ще крок.

Потім ще один.

Нарешті молода куниця опинилася просто під гроном.

— Я лише понюхаю.

Вона витягнула шию.

— Який запах!

— Ходімо, — наполягала мати.

— Зараз. Тільки торкнуся лапкою. Я ж не їм.

Лапка торкнулася шкірки.

Нічого не сталося.

Молода куниця усміхнулася.

— Бачиш? Я лише торкнулася.

Мати похитала головою.

— Саме так і починаються дурні пригоди: «лише подивлюся», «лише підійду», «лише торкнуся».

Та дитинча вже не слухало.

— Я тільки потягну один банан до себе. Навіть не відриватиму.

Воно взяло плід двома лапками й легенько смикнуло.

Підпірка — цок!

Корзина — шурх!

І молоденька куниця опинилася всередині.

— Мамо! — пискнула вона.

— Я тут, — спокійно сказала мати з іншого боку плетених прутів.

— Випусти мене!

Мати обійшла корзину навколо. Вона штовхала її носом, пробувала підняти лапою, але корзина була велика й важка.

— Боюся, сама я її не зрушу.

Молода куниця затихла.

— А якщо прийдуть люди?

— Тоді побачимо. Головне, не панікуй. Ти ціла, корзина тебе не ранить.

Дитинча сіло всередині й сумно подивилося на банан, через який усе сталося.

— Я ж справді не збиралася красти ціле гроно.

— Знаю, — сказала мати. — Ти лише хотіла подивитися.

— Потім лише підійти.

— Так.

— Потім лише понюхати.

— Так.

— Потім лише торкнутися…

— І кожне «лише» підводило тебе на один крок ближче до пастки.

Молода куниця зітхнула.

— Тепер я зрозуміла.

На світанку прийшли селяни.

Побачивши корзину, вони одразу збагнули, що нічний відвідувач нарешті спіймався.

— Ось хто ласував нашими бананами! — сказав один.

— Та вона зовсім молода, — зауважив другий.

Куниця притиснула вуха й забилася в куток.

Третій селянин присів поруч.

— Урожай нам потрібен, але кривдити звірятко за кілька бананів ми не будемо.

Вони обережно підняли корзину, перенесли її подалі від саду, до самого краю лісу, й поставили на землю.

Мати-куниця весь цей час ховалася неподалік серед кущів.

— Готова? — сказав селянин.

Він підняв край корзини.

Молода куниця вискочила так швидко, що сухе листя розлетілося в усі боки.

За мить вона вже стояла біля матері.

— Ходімо додому, — сказала мати.

— Ходімо.

Вони рушили до лісу.

Та через кілька кроків дитинча обернулося й подивилося на банановий сад.

Мати теж зупинилася.

— Ну що? Знову пахне?

— Дуже, — чесно відповіла молода куниця.

— І що ти зробиш?

Дитинча подумало.

— Подивлюся звідси. А потім піду далі.

Мати усміхнулася.

— Оце вже мудріше.

Відтоді селяни накривали стиглі грона сітками, а пальмові куниці шукали їжу в лісі.

І кажуть, та молода куниця на все життя запам’ятала одну річ: велика халепа рідко починається зі слів «я зроблю щось нерозумне».

Найчастіше вона починається зовсім тихо:

«Я тільки подивлюся».

«Я тільки подивлюся».