Жадібний брат

Жадібний брат

Колись давно жили два брати.

Старший був небагатий. Щодня він ходив до лісу по сухі гілки та пахучі трави, ніс усе це на базар і продавав за кілька монет. Робота була важка, зате він умів радіти малому. Якщо в домі був рис на вечерю, вогонь у печі та спокійний вечір поруч із дружиною, він казав:

— Значить, день був добрий.

Молодший брат жив зовсім інакше. Його комори були повні зерна, скрині — тканин і коштовностей, а стіл майже щовечора ломився від страв. Та що більше він мав, то сильніше боявся поділитися бодай крихтою.

Одного разу молодший брат улаштував велике частування. Запросив багатих сусідів, купців, знайомих і навіть людей, яких ледве знав. А старшого брата не запросив.

Старший довідався про свято і дуже засмутився.

— Невже рідний брат соромиться мене лише тому, що я бідний? — тихо спитав він.

Дружина сіла поруч.

— Не дозволяй чужій гордині вирішувати, чого ти вартий, — сказала вона. — Піди пройдися. У лісі завжди легше почути власні думки.

Старший узяв сокиру й мотузку та рушив у гори. Він ішов довго, доки не дістався струмка під високою скелею. Там почув дивну музику.

За камінням танцювали дакіні — чарівні небесні істоти. Їхні легкі шати майоріли, ніби хмарки, а сміх дзвенів, наче маленькі дзвіночки.

Одна дакіні дістала зі скельної щілини старий полотняний мішок і маленький молоточок. Вона легенько постукала молоточком по мішку.

Тук-тук!

І з нього з’явилися тарелі з рисом, солодкі фрукти, коржі, горіхи й глечики з напоями.

Дакіні поїли, знову постукали по мішку, і цього разу з нього посипалися браслети, намиста й блискучі камінці. Вони прикрасили себе, сховали мішок із молоточком назад у скелю та полетіли геть.

Старший брат довго стояв у тиші.

— От би мати такий мішок лише на один день, — прошепотів він. — Я б попросив тільки те, чого нам справді бракує.

Він піднявся до щілини, обережно дістав мішок і молоточок та спустився вниз.

— Спробую раз, — сказав він.

Тук-тук!

Перед ним з’явився теплий хліб, рис і кошик фруктів.

Старший брат аж розсміявся від подиву.

Удома він показав диво дружині. Вони попросили в мішка міцний дах замість дірявого, кілька добрих речей для дому, насіння на поле й стільки їжі, щоб не боятися зими.

А потім зупинилися.

— Досить, — сказала дружина. — Коли маєш необхідне, краще подякувати, ніж просити без кінця.

Відтоді вони жили спокійно. Старший брат і далі працював, але вже не мусив щодня думати, чи вистачить грошей на вечерю. І коли сусідові бракувало зерна або в когось протікав дах, він охоче допомагав.

Новина швидко дійшла до молодшого брата.

— Як це він раптом зажив краще? — дивувався той. — Ще вчора продавав хмиз, а сьогодні допомагає іншим!

Він покликав старшого і почав розпитувати. Спершу той не хотів говорити про чарівний мішок, але молодший не відставав.

— Покажи місце, — вимагав він. — Якщо ти знайшов там одне диво, там напевно є ще десять!

— Не ходи туди заради наживи, — попередив старший. — У тому місці легко забути, скільки тобі насправді потрібно.

Та молодший уже нічого не слухав.

Наступного ранку він узяв найбільшу торбу, яку знайшов, ще одну торбу поклав у першу, а третю — в другу.

— Щоб двічі не ходити, — пояснив він сам собі.

Коли він дістався скелі, дакіні саме повернулися. Вони помітили незнайомця, який нишпорив біля їхнього сховку.

— Чого ти шукаєш? — спитала одна.

— Нічого, — швидко відповів молодший брат, хоча тримав у руках три порожні торби.

— Дивно, — сказала друга дакіні. — Люди, які нічого не шукають, рідко беруть із собою стільки мішків.

Молодший брат почервонів, але відступати не захотів.

— Я знаю про чарівний молоточок! Дайте мені такий самий. А краще два.

Дакіні перезирнулися.

— Добре, — сказала найстарша. — Отримаєш випробування на міру.

Вона торкнулася пальцем його пояса, і довгий святковий пояс сам собою витягнувся та зав’язався дев’ятьма тугими чарівними вузлами.

— Кожен вузол означає одне зайве «ще», — пояснила дакіні. — Ще золота. Ще коштовностей. Ще один мішок. Ще більше за сусіда. Коли навчишся казати «досить», вузли розв’яжуться.

Молодший брат тягнув пояс, крутив його, бурчав і сердився, але вузли не піддавалися.

Додому він повернувся зовсім невеселий.

Дружина здивувалася:

— Що сталося?

— Я хотів лише трохи багатства.

— З трьома торбами?

— Ну… трохи більше, ніж трохи.

Вони пробували розв’язати пояс удвох, потім покликали майстра вузлів, потім мандрівника, який умів розплутувати рибальські сіті. Ніхто не впорався.

Нарешті старий учитель із монастиря сказав:

— Тут справа не в пальцях. Чарівний вузол розв’язується лише тоді, коли людина розв’яже такий самий вузол у собі.

— І що ж мені робити? — спитав молодший брат.

— Піти до того, кому ти не хотів дати навіть місця за своїм столом.

Молодший довго мовчав.

Просити допомоги в старшого брата було важче, ніж піднятися на найвищу гору. Але він усе-таки пішов.

— Брате, — сказав він, опустивши очі, — я поводився погано. Не запросив тебе на свято, не хотів ділитися, а коли побачив, що тобі стало краще, подумав не про те, чи ти щасливий, а про те, як отримати ще більше для себе. Допоможеш мені?

Старший подивився на дев’ять вузлів.

— Допоможу.

Він узяв чарівний молоточок і ледь торкнувся першого вузла.

Тук.

— Це за заздрість.

Вузол розв’язався.

Тук.

— Це за гордість.

Другий вузол зник.

Так один за одним розв’язалися вісім вузлів.

Та перед останнім молодший брат раптом сказав:

— Зачекай. Я хочу зробити дещо сам.

Він повернувся додому, відкрив комору і наказав віднести частину зерна сім’ям, яким не вистачало запасів до весни. Потім запросив старшого брата з дружиною на вечерю і сам поставив для них найкращі місця за столом.

Коли всі сіли, дев’ятий вузол на поясі тихенько розпустився сам.

Молодший брат засміявся.

— Виходить, чарівний молоточок був не єдиним засобом.

— Найміцніші вузли взагалі не молоточком розв’язують, — відповів старший.

Відтоді брати не стали однаково багатими. Та це вже нікого не хвилювало. Один мав більше землі, другий краще знав лісові трави, один умів торгувати, другий — лагодити дах. Вони допомагали один одному і ніколи більше не міряли братню любов кількістю монет.

А старий чарівний мішок використовували рідко. Лише тоді, коли справді було потрібно.

Бо є слово, яке іноді дорожче за золото.

Це слово — «досить».

Це слово — «досить».