Жорна, що самі мололи борошно

Жорна, що самі мололи борошно

Робоча українська назва: Жорна, що самі мололи борошно

Колись у країні настали важкі часи. Дощі довго не приходили, врожай був бідний, і людям не вистачало їжі.

Усі в селі схудли й ходили стомлені. Усі, крім родини Кофі, двоюрідного брата Анансі.

Кофі та його діти щодня виглядали бадьорими, а з їхньої хатини часом навіть долинав запах свіжих коржиків.

Анансі це помітив.

— Тут є якась таємниця, — сказав він сам до себе. — І я неодмінно її дізнаюся.

Таємниця справді була.

Одного ранку Кофі пішов у ліс і побачив на галявині великий круглий камінь. Щойно він підійшов ближче, камінь тихенько загуркотів:

Гур-р-р, гур-р-р, гур-р-р…

І просто перед Кофі посипалося свіже борошно.

А поруч між корінням дзюркотів тоненький струмочок солодкого меду.

Кофі здивувався, але не став набирати більше, ніж треба.

— Дякую, дивовижне місце, — сказав він. — Візьму стільки, щоб сьогодні нагодувати родину.

Так він і робив щодня. Приходив уранці, брав трохи борошна та меду й повертався додому.

Анансі ж не давав йому спокою.

— Кофі, звідки у вас їжа?

— Нам вистачає того, що маємо.

— Але звідки?

— Анансі, навіщо тобі знати?

— Бо я твій родич! Родичам треба ділитися таємницями!

Кофі добре знав, що Анансі буває надто жадібним. Та той розпитував його з ранку до вечора, тож урешті Кофі здався.

— Гаразд. Завтра, коли в селі почнуть ранкову роботу, підемо разом.

Анансі не хотів чекати.

Серед ночі він розбудив дітей і прошепотів:

— Постукайте горщиками, наче вже настав ранок.

Дзень! Бам! Дзелень!

Анансі помчав до Кофі.

— Вставай! Уже всі працюють!

Кофі визирнув надвір. Навколо була темрява.

— Анансі, це твої вигадки. Я піду, коли почую, як люди підмітають подвір’я.

Анансі повернувся додому й наказав дітям шурхотіти мітлами.

Шурх-шурх! Шурх-шурх!

— Кофі! Тепер точно ранок!

Та Кофі знову зрозумів хитрість і ліг спати.

Тоді Анансі вигадав інший план. Він тихенько проколов маленьку дірочку в дорожній торбині Кофі й насипав туди трохи попелу.

На світанку Кофі сам вирушив до лісу. З торбини за ним сипалася тоненька сіра доріжка.

Анансі тільки цього й чекав.

Він пішов слідом і незабаром опинився на чарівній галявині.

— Ага! — вигукнув він. — Ось де ти береш їжу!

— Тихіше, — попросив Кофі. — Це особливе місце. Воно допомагає тому, хто бере стільки, скільки йому потрібно.

Жорна загуркотіли:

Гур-р-р, гур-р-р, гур-р-р…

З’явилося борошно. Кофі спік коржики, і вони з Анансі поїли.

Після сніданку Кофі набрав невелику торбинку борошна.

— Час додому.

Та Анансі дивився на жорна блискучими очима.

— Навіщо щодня ходити сюди? Я заберу їх із собою!

— Не треба, — попередив Кофі. — Вони не твої. І їм добре саме тут.

— Ще чого! Якщо жорна дають борошно, вони мають працювати на мене.

Анансі підняв камінь собі на голову й рушив стежкою.

І тут жорна промовили:

— Анансі, Анансі, постав мене на місце.

Кабан поїв і пішов.

Антилопа поїла і пішла.

Анансі, Анансі, постав мене на місце.

— Ні, — відповів Анансі. — Тепер ти моє багатство.

Він прийшов до сусіднього села й закричав:

— Свіже борошно! Найкраще борошно! Платіть монетки — і матимете скільки схочете!

Жорна мололи, люди купували, а торбинка Анансі ставала дедалі важчою від грошей.

Він пішов у друге село, потім у третє.

— Ще! Ще більше! — радів Анансі.

А жорна весь час повторювали:

— Анансі, Анансі, постав мене на місце.

Та він не слухав.

До вечора Анансі втомився.

— Ну все, досить. Тепер я багатий. Час зняти вас із голови.

Він узявся за камінь.

Камінь не ворухнувся.

Анансі потягнув сильніше.

Нічого.

— Гей! Я сказав: злазь!

Жорна ніби стали вдвічі важчими.

Анансі зігнувся.

— Ой-йой… Чому ти так тиснеш?

— Бо ти не почув мене, коли міг зупинитися, — відповів камінь. — Я даю їжу для потреби, а не для ненаситності.

Анансі спробував зробити ще кілька кроків, але ноги вже тремтіли.

— Добре! Добре! Я поверну тебе назад!

Він ледве дістався чарівної галявини. Щойно Анансі ступив на траву, жорна стали легкими. Він обережно поклав їх на старе місце.

— От і добре, — прогуркотів камінь.

Анансі витер чоло.

— А гроші я хоча б залишу собі.

Та коли він розв’язав торбинку, звідти вилетіли сухі листочки. Монетки, зароблені завдяки чужому дару й жадібності, зникли.

Кофі, який саме прийшов по денну порцію борошна, мовчки подивився на кузена.

— Не кажи нічого, — зітхнув Анансі. — Я вже все зрозумів.

— Що саме?

Анансі подумав і відповів:

— Коли диво дає достатньо, найбільша дурість — вимагати від нього ще й ще.

Кофі усміхнувся.

Вони набрали борошна рівно стільки, скільки могли з’їсти їхні родини того дня, і разом повернулися до села.

А чарівні жорна залишилися на галявині й тихо мололи:

Гур-р-р, гур-р-р, гур-р-р…

Для кожного, хто приходив із порожнім кошиком, а не з бездонною жадібністю.

Для кожного, хто приходив із порожнім кошиком, а не з бездонною жадібністю.