Змія, що дарувала золото

Змія, що дарувала золото

Робоча українська назва: Змія, що дарувала золото

Колись в Індії жив фермер на ім’я Харідатта. Він мав невелике поле й щодня працював від ранку до вечора. Та земля ніби не хотіла віддячувати йому: то дощ запізнювався, то молоді рослини сохли під сонцем, то врожай виходив такий малий, що ледве вистачало родині.

Одного особливо спекотного дня Харідатта поклав мотику під дерево й сів у затінку перепочити. Повітря тремтіло від спеки. Навіть птахи замовкли.

Раптом біля старого мурашника щось зашелестіло.

Із трави повільно виповзла велика змія з широким каптуром. Вона зупинилася біля мурашника й спокійно дивилася на поле.

Харідатта не став її проганяти.

«Може, ця змія давно живе тут і стереже це місце, а я ніколи не помічав її», — подумав він.

Увечері фермер приніс невелику мисочку молока, поставив неподалік мурашника й сказав:

— Я не знаю, хто ти і чому обрала моє поле. Але ми обоє живемо на цій землі. Нехай між нами буде мир.

Він відійшов і повернувся додому.

Наступного ранку мисочка була порожня. А на її дні лежала золота монета.

Харідатта довго крутив її в долоні.

— Диво та й годі, — прошепотів він.

Наступного вечора він знову залишив молоко. Вранці знайшов іще одну монету. Так повторилося й третього дня, і четвертого.

Фермер не розбагатів миттєво, та його життя стало легшим. Він полагодив дах, купив добре насіння, відклав трохи грошей на важкі часи. Щодня він приносив змії молоко, а вона залишала одну золоту монету.

Харідатта ніколи не просив більше.

— Один день, одна монета, — казав він родині. — Дар цінний саме тому, що його не треба вимагати.

Та одного разу фермерові довелося поїхати до сусіднього села.

— Сину, — попросив він, — віднеси ввечері молоко до старого мурашника. Постав миску й не турбуй змію.

Хлопець зробив, як сказав батько. А вранці побачив золоту монету.

Спершу він зрадів. Потім подивився на мурашник і подумав:

«Якщо змія щодня приносить по монеті, то, мабуть, під землею захована ціла гора золота. Навіщо чекати день за днем? Можна отримати все одразу!»

Наступного вечора хлопець узяв не тільки миску з молоком, а й важку палицю.

Змія виповзла з трави. Вона наблизилася до мисочки так само спокійно, як завжди.

Хлопець підняв палицю.

— Покажи, де золото! — вигукнув він.

І замахнувся.

Та змія виявилася швидшою. Вона миттю відскочила вбік, гучно засичала й ударила хвостом по сухому листю. Хлопець так злякався, що випустив палицю, перечепився через власні ноги й кинувся додому.

Змія не погналася за ним. Вона лише зникла в мурашнику.

Коли Харідатта повернувся, син усе розповів.

Фермер важко зітхнув.

— Ти хотів узяти силою те, що нам давали з довіри, — сказав він. — Золото можна порахувати. А довіру — ні. І саме її втратити найгірше.

Наступного ранку Харідатта налив свіже молоко й пішов до мурашника.

Він поставив миску на звичне місце й довго чекав.

Нарешті в траві показалася голова змії. Вона не наблизилася.

— Я прийшов попросити вибачення, — сказав фермер. — Мій син учинив нерозумно. Я не хочу від тебе ні золота, ні нагороди. Лише хочу, щоб між нами знову був мир.

Змія ще трохи помовчала, а тоді відповіла:

— Мир можливий. Але колишня дружба вже не буде такою, як раніше. Твій син побачив у мені не сусіда, а схованку зі скарбами. Я ж тепер, коли бачу людину з палицею, пам’ятатиму його удар.

Харідатта опустив голову.

— Розумію.

Змія підповзла ближче й поклала біля мисочки невелику перлину.

— Це останній дар, — сказала вона. — Не заради багатства. Нехай нагадує: достаток любить міру, а дружба тримається на довірі.

Після цих слів змія повернулася до мурашника й більше не приносила золотих монет.

Харідатта забрав перлину додому, але не продав її. Він поклав її в маленьку дерев’яну скриньку.

Минали роки. Поле давало то кращий, то гірший врожай, і фермер знову заробляв своєю працею. Син подорослішав і часто допомагав батькові.

Одного разу хлопець, уже майже юнак, запитав:

— Тату, ти ніколи не шкодував, що золота більше немає?

Харідатта усміхнувся.

— Шкодував би більше, якби ти так і не зрозумів, чому воно зникло.

Відтоді син ніколи не намагався забрати собі все й одразу. А коли бачив біля поля змію, просто відходив убік і давав їй дорогу.

Бо він знав: не кожен скарб лежить під землею. Деякі скарби живуть у доброму слові, у терпінні й у довірі, яку дуже легко зруйнувати і дуже важко повернути.

Бо він знав: не кожен скарб лежить під землею. Деякі скарби живуть у доброму слові, у терпінні й у довірі, яку дуже легко зруйнувати і дуже важко повернути.