Золота дівчина

Золота дівчина

Робоча українська назва: Золота дівчина

Колись давно жили брат і сестра. Їхня мати померла, коли вони були ще маленькі, а згодом батько одружився вдруге.

Нова господиня дому не полюбила дітей. Їй здавалося, що для них завжди треба надто багато хліба, надто багато місця біля вогню і надто багато батькової уваги. Щодня вона бурчала, дорікала чоловікові й повторювала:

— Відведи їх кудись подалі. Нехай самі шукають собі долю.

Батько довго не погоджувався. Та був він людиною слабкою і зрештою піддався на вмовляння.

Одного ранку він сказав дітям:

— Ходімо в гори. Назбираємо хмизу й пошукаємо джерело.

Діти нічого не запідозрили. Вони взяли трохи хліба й пішли за батьком. Дорога вела все вище. Каміння під ногами ставало гарячим від сонця, а вітер пахнув чебрецем і сухою травою.

Коли вони зайшли далеко від дому, батько розстелив на землі свій плащ.

— Сядьте тут і відпочиньте, — сказав він. — Я тільки піду вперед, подивлюся, чи є поблизу вода.

Він пішов і не повернувся.

Сонце вже почало хилитися до заходу, коли сестра зрозуміла правду. Вона притиснула молодшого брата до себе й сказала:

— Не бійся. Разом ми знайдемо дорогу. Найголовніше — не розходитися.

Вони рушили стежкою вниз, але незабаром брат почав просити пити.

— Сестричко, я більше не можу. Хоч ковточок води!

Невдовзі вони побачили маленьку калюжку у сліді від коров’ячого копита.

— Не пий звідти, — попросила сестра. — Потерпи ще трохи. Вода стояча, та й хто знає, які чари блукають цими горами.

Брат послухався.

Далі вони натрапили на воду в сліді від коня.

— І звідси не треба, — знову сказала сестра. — Ми неодмінно знайдемо джерело.

Брат зітхнув, але пішов далі.

Та коли попереду заблищала вода в маленькому сліді ягняти, спрага виявилася сильнішою за обережність.

— Лише ковточок, — прошепотів хлопчик і нахилився.

Щойно він торкнувся губами води, навколо нього закрутився теплий вітер. Сестра заплющила очі, а коли знову їх відкрила, поруч стояло маленьке біле ягнятко.

— Братику! — скрикнула вона.

Ягнятко тихо мекнуло і притулилося до її колін. У його очах сестра впізнала знайомий погляд.

— Добре, — сказала вона, ковтаючи сльози. — Я однаково тебе не покину.

Так вони й пішли далі: дівчина та її брат-ягнятко.

До вечора їм вдалося повернутися додому. Батько зблід, побачивши дітей на порозі, але мачуха лише насупилася.

— Ще й ягня привели! — вигукнула вона. — У нас і без того клопоту досить.

Дівчина не стала сперечатися. Наступного ранку вона взяла веретено, трохи хліба і повела ягнятко в гори, де було багато трави. Вона вирішила: якщо в домі братові не раді, то краще проводити з ним дні на волі.

Так минуло кілька тижнів.

Одного дня дівчина сиділа біля скелі й пряла. Раптом веретено вислизнуло з пальців, покотилося камінням і зникло в темній ущелині.

— От лихо, — сказала вона. — Без нього мачуха мене додому не пустить.

Вона залишила ягнятко пастися біля входу й обережно спустилася вниз. У скелі виявився вузький прохід, а за ним — простора печера. Посеред печери сиділа сива бабуся з добрими, але дуже уважними очима.

— Як ти сюди потрапила, дитино? — спитала вона.

Дівчина вклонилася.

— Не знаю, бабусю. Мабуть, мене привела сюди доля. Я впустила веретено й прийшла його шукати.

Старенька усміхнулася.

— Чемне слово відчиняє двері, яких не бачить око. Заходь. Веретено знайдеться.

Вона дала дівчині води, хліба й запашних трав, а потім сказала:

— Я трохи відпочину. Незабаром повз нашу печеру пройдуть два чарівні сяйва — Червоне й Зелене. Коли побачиш їх, розбуди мене. Легенько подзвони в цей маленький мідний дзвіночок.

— Добре, бабусю.

Старенька заснула.

Дівчина чекала. За деякий час темна печера раптом наповнилася червоним світлом, ніби на світанку загорілося небо. Потім червоне світло змінилося зеленим — м’яким, як молода трава після дощу.

Дівчина задзвонила в дзвіночок.

Старенька прокинулася, взяла її за руку й повела до струмка, що біг у глибині печери.

— Умийся цією водою, — сказала вона. — А потім стань під світлом і не лякайся.

Дівчина послухалася.

Червоне сяйво торкнулося її плечей, зелене пробігло по волоссю, а з темряви посипалися золоті іскри. Вони не обпалювали, а лише мерехтіли, наче сонячний пил.

Коли світло зникло, на дівчині була чиста святкова сукня, а волосся мало теплий золотавий блиск.

— Це не нагорода за красу, — сказала старенька, ніби вгадала її думку. — Це знак того, що навіть у важкі дні ти не втратила доброти й турботи про того, хто слабший за тебе. Пам’ятай: золото на волоссі нічого не варте, якщо в серці порожньо.

Вона повернула дівчині веретено, дала маленький клубок ниток і провела до виходу.

Ягнятко чекало там і, побачивши сестру, весело підскочило.

— Це я, братику, — засміялася вона. — Не бійся.

Удома мачуха не могла повірити своїм очам. Вона розпитувала, де дівчина була і що робила. Та чесно розповіла все від початку до кінця.

Наступного дня мачуха послала до печери власну доньку.

— Роби все точнісінько так само, — наказала вона. — І повернися ще пишнішою.

Дівчина знайшла печеру, але їй не хотілося ні вітатися, ні допомагати старенькій. Вона весь час питала тільки:

— А коли буде золото? А де чарівна вода? А скільки я отримаю?

Коли з’явилися чарівні сяйва, вона задзвонила так голосно, що дзвіночок ледь не випав у неї з рук.

Старенька сумно похитала головою.

— Чари не люблять поспіху й жадібності.

Червоне та зелене світло пройшли повз, а на дівчину з печерної стелі посипався звичайний сірий пил. Її сукня вкрилася плямами, волосся розкуйовдилося, і вона сердита побігла додому. До ранку все відмилося й розчесалося, але чарівного золота вона так і не отримала.

Невдовзі в країні оголосили велике свято в палаці. Молодий князь хотів познайомитися з людьми з різних міст і сіл, а якщо серед гостей зустріне людину, з якою захоче розділити життя, — попросити її руки.

Мачуха почала готувати свою доньку до свята, а Золотій дівчині висипала на підлогу цілий мішок пшениці, змішаної з дрібним насінням.

— Поки не перебереш усе до зернятка, нікуди не підеш.

Дівчина сіла на підлогу. Роботи було на цілий день.

Та тут у вікно заглянула курочка. За нею друга, третя, а невдовзі у дворі закудкудакало ціле пташине товариство.

— Ко-ко-ко! Не журися!

Курочки швидко виклювали й розділили зернятка, залишивши акуратні купки. Дівчина подякувала їм, одягла свою чарівну сукню і теж пішла на свято.

У палаці грала музика, у дворі горіли ліхтарі, а фонтани тихо дзюрчали в саду. Князь помітив незнайому дівчину не через золоте волосся, а тому, що вона зупинилася допомогти маленькій дитині підняти розсипані яблука.

Вони заговорили.

— Я не бачив тебе раніше, — сказав князь.

— Бо я рідко буваю в палацах, — відповіла вона. — У горах значно більше овець, ніж музикантів.

Князь засміявся.

— Тоді розкажеш мені про гори?

Вони довго розмовляли. Але дівчина знала, що мачуха може повернутися раніше за неї, тому попрощалася й поспішила додому.

Коли вона перебігала через сад, одна золота туфелька зісковзнула з ноги і впала біля фонтану. Дівчина не помітила цього.

Князь знайшов туфельку. Він пам’ятав розмову з незнайомкою і вирішив відшукати її, щоб побачитися знову.

Наступного дня він поїхав від дому до дому. Мачуха почула, що князь наближається, і сховала Золоту дівчину в прохолодну комору під кухнею.

— Сиди тихо, — наказала вона.

Але дворовий півень сів на тин і заспівав:

— Ку-ку-рі-ку! Не там шукаєте! Та, кому туфелька належить, під кухнею чекає!

— Який балакучий півень, — здивувався князь.

Він попросив відчинити комору. Звідти вийшла Золота дівчина.

Туфелька сіла на її ногу так легко, наче повернулася додому.

Князь усміхнувся.

— Я шукав не власницю туфельки, а співрозмовницю, яка обіцяла розповісти мені про гори. Чи хочеш ти поїхати зі мною до палацу? Не тому, що мусиш, а тому, що сама цього хочеш.

Дівчина подивилася на ягнятко, що визирало з-за дверей.

— Лише якщо мій брат поїде зі мною.

— Звісно, — відповів князь.

Так Золота дівчина оселилася в палаці разом із братом-ягнятком. З часом вона й князь переконалися, що їм добре разом, і відсвяткували весілля.

Та мачуха не могла змиритися, що більше не має влади над дівчиною.

Одного дня вона прийшла до палацу з удаваною лагідністю.

— Ходімо до моря, — запропонувала вона. — Залишимо старі образи позаду.

Золота дівчина погодилася, бо хотіла вірити, що люди можуть змінюватися.

На березі мачуха повела її на слизький кам’яний виступ. Коли хвиля піднялася, вона різко штовхнула дівчину в бік води.

Золота дівчина втратила рівновагу і впала в море.

Та море не захотіло її забирати. З глибини підпливла величезна риба, розкрила пащу і сховала дівчину від хвиль у просторій чарівній порожнині, де було повітря й ледь жевріло блакитне світло.

Мачуха повернулася до палацу й сказала, що сталася біда. Але князь відчув: у її словах щось не сходиться.

Тим часом щовечора велика риба підпливала близько до берега. Золота дівчина чула дзвони маленької прибережної церкви й одного разу покликала дзвонаря:

— Добрий чоловіче! Якщо почуєш мене, передай князеві: я жива. І попроси його берегти білого ягнятка — це мій брат.

Дзвонар спершу подумав, що йому привиділося. Та наступного вечора почув голос знову й побіг до палацу.

Князь негайно прийшов до моря. Коли риба підпливла, він став на березі й сказав:

— Якщо ти захищаєш її, дякую тобі. Відпусти її тепер до нас.

Риба піднялася на хвилі, і вода навколо засяяла. Її велика паща розкрилася, а Золота дівчина вийшла просто на мокрий пісок — стомлена, але неушкоджена.

Ягнятко прибігло до неї першим.

— Братику! — вигукнула вона й обняла його за шию.

Після цього все з’ясувалося. Мачуха більше не могла заперечувати свого вчинку. Її та її доньку не скривдили, але наказали залишити палац і повернути все, що вони несправедливо привласнили. Їм довелося почати нове життя далеко від тих, кого вони намагалися обдурити.

А Золота дівчина, князь і біле ягнятко жили разом. Для ягнятка в палацовому саду зробили великий зелений луг, і дівчина щодня приходила до нього поговорити, як колись у горах.

Вона ніколи не забувала слів старенької з печери: золоте сяйво нічого не варте, якщо серце не вміє берегти інших.

Кажуть, коли цю історію розповіли вперше, з неба впали три яблука: одне тому, хто розповідає, друге тому, хто слухає, а третє — тому, хто навіть у важкий час не забуває про доброту.

Кажуть, коли цю історію розповіли вперше, з неба впали три яблука: одне тому, хто розповідає, друге тому, хто слухає, а третє — тому, хто навіть у важкий час не забуває про доброту.