Золота качечка

Золота качечка

Точне першоджерело зі spreadsheet: Czechoslovak Fairy Tales — Parker Fillmore (1919), Project Gutenberg #32217, https://www.gutenberg.org/ebooks/32217

У одного короля було четверо синів. Коли наймолодший, Радуз, підріс, мати сказала:

— Усім дітям колись треба побачити світ не з вікна палацу. Нехай Радуз вирушить у дорогу, попрацює, зустріне різних людей і повернеться мудрішим.

Радуз і сам давно про це мріяв. Він попрощався з рідними, взяв найнеобхідніше й подався туди, куди вела дорога.

Довго він ішов через рівнини та ліси, аж одного вечора дістався високої гори. На схилі стояв самотній будинок. Радуз постукав.

У ньому жили троє: сувора чарівниця Єзибаба, її мовчазний чоловік-чарівник і їхня донька Людмила. На відміну від матері, Людмила була лагідна, уважна й не любила, коли когось кривдили.

— Шукаю роботи, — сказав Радуз. — Умію трудитися й не боюся складних доручень.

Єзибаба примружилася.

— Складних? Це добре. Побачимо, наскільки ти сміливий.

Наступного ранку вона підвела його до вікна.

— Бачиш кам’янистий схил? До ранку перетвори його на сад. Щоб дерева виросли, зацвіли й дали стиглі плоди. Ось тобі дерев’яна мотика.

Радуз тільки встиг кілька разів ударити мотикою по камінню, як вона тріснула навпіл.

— Чудовий початок, — зітхнув він і сів під буком. — До ранку я хіба що вирощу тут гору уламків.

Опівдні прийшла Людмила. Вона принесла йому свій обід і тихо сказала:

— Не сумуй. Моя мати любить завдання, яких неможливо виконати звичайним способом. Але я знаю інший.

Вона дістала чарівну паличку, торкнулася землі — і кам’яний схил наче прокинувся. Між камінням з’явилася трава, потім молоді деревця, гілки вкрилися квітами, а за мить уже налилися яблука, груші та сливи.

— Оце сад! — захоплено прошепотів Радуз.

— А тепер не забудь зібрати кошик плодів, — усміхнулася Людмила. — Бо моя мати більше цінує докази, ніж дива.

Єзибаба була невдоволена, але причепитися не могла.

Наступного дня вона наказала Радузу до ранку виростити виноградник. І знову робота була неможлива, і знову Людмила допомогла. Вони разом пообідали, поговорили про далекі краї, а тоді чарівна паличка торкнулася землі, і по схилу побігли зелені лози, важкі від стиглого винограду.

На третій день Єзибаба показала на голу кам’яну кручу.

— Перетвори цей камінь на борошно й спечи мені хліб. Інструментів не дам.

Радуз уже знав, на кого сподіватися. Та цього разу Людмила прийшла стривожена.

— Мати підозрює, що я тобі допомагаю.

— Тоді не ризикуй заради мене.

— Запізно, — відповіла Людмила. — Я вже вирішила, що не залишу тебе самого.

Вона змахнула паличкою. Кам’яна круча обернулася на мішки зерна, поруч заторохтів млин, а невдовзі з маленької печі запахло свіжим хлібом.

Радуз дивився на Людмилу й раптом зрозумів, що найдивовижніше в цій горі не чарівна паличка, а дівчина, яка тричі прийшла на допомогу, хоча могла пройти повз.

Єзибаба теж дещо зрозуміла: без Людмили тут не обійшлося.

Вона вирішила дати Радузу ще одне випробування, уже справді небезпечне. Людмила почула про це й тієї ж ночі сказала:

— Нам треба йти. Не завтра. Зараз.

— Тільки разом, — відповів Радуз.

— Тоді пообіцяй, що не забудеш мене, навіть коли повернешся до свого палацу.

— Як можна забути того, хто тричі врятував тебе від неможливого?

Перед втечею Людмила залишила в кімнаті хустинку, а Радуз — свій ковпак. Вона зачарувала їх так, що вони могли кілька разів відповідати на поклики господарів. Тож уранці з кімнат ще якийсь час чулося:

— Уже встаю!

— Ще хвилинку!

— Зараз іду!

Коли Єзибаба нарешті відчинила двері, кімнати були порожні.

Спочатку навздогін вирушив її чоловік на чорному чарівному коні. Людмила відчула небезпеку раніше, ніж Радуз побачив у небі темну хмару.

— Швидко! — сказала вона.

Паличка торкнулася землі. Людмила стала широким житнім полем, а Радуз — женцем із серпом.

Чарівник спустився з хмари й запитав:

— Не бачив двох молодих людей?

— Бачив, — спокійно відповів «жнець». — Вони проходили тут, коли я тільки сіяв жито.

Чарівник подивився на стигле поле й вирішив, що це було дуже давно. Так утікачі виграли час.

Другого разу, коли переслідувач повернувся, Людмила перетворила себе на маленьку мушку, Радуз став самітником, а біля дороги виросла капличка. І знову погоня нічого не знайшла.

Тоді Єзибаба сама сіла на вогняного коня.

Небо почервоніло. Повітря стало гарячим.

— Тепер буде важче, — сказала Людмила. — Попереду озеро. Я стану золотою качечкою. Ти сховайся у воді біля берега. Коли мати відійде від коня, візьми його за вуздечку.

Паличка блиснула, і на озері з’явилася маленька золота качечка. Вона сяяла так, ніби кожне її пір’ячко тримало промінчик сонця.

Єзибаба спустилася до води й простягнула руки.

— Іди сюди, пташко… ще трішки…

Качечка підпливала близько, а тоді відпливала далі. Чарівниця крок за кроком відійшла від коня.

У ту ж мить Радуз вистрибнув із води й ухопив вуздечку. Золота качечка злетіла, сіла поруч і знову стала Людмилою. Вони вскочили на чарівного коня й помчали над озером.

Єзибаба не могла наздогнати їх, але встигла крикнути навздогін закляття:

— Якщо до весілля тебе, Радузе, поцілує інша жінка, ти забудеш Людмилу! І пам’ять повернеться не одразу!

Радуз тільки міцніше стиснув руку Людмили.

— Цього не станеться.

Незабаром показалися башти його рідного міста. Радуз попросив Людмилу зачекати біля лісової галявини.

— Я лише повідомлю батькам, що повернувся, візьму для тебе святкове вбрання й одразу прийду.

У палаці здійнялася радість. Мати обійняла сина, але він пам’ятав про закляття й обережно відвернувся від поцілунку.

Та після довгої дороги Радуз заснув. Королева зайшла до кімнати, побачила сплячого сина й тихо поцілувала його в щоку.

І в ту ж мить спогад про Людмилу наче сховався за густим туманом.

Вранці Радуз пам’ятав гори, дорогу, дивні випробування, але ніяк не міг згадати, кого він мав забрати з лісової галявини.

Людмила чекала до вечора. Потім до ночі. А тоді зрозуміла: закляття спрацювало.

Вона не стала сердитися. Вона знала, що Радуз забув її не з власної волі.

Спочатку Людмила перетворилася на струнку тополю біля дороги до палацу. Коли Радуз проходив повз, йому чомусь ставало сумно й водночас тепло. Та сильний вітер пошкодив дерево, і Людмила змінила подобу.

Вона стала маленькою грушею під палацовим вікном. На її гілках щоранку з’являлися золотаві плоди. Король любив це дерево, але стара королева непокоїлася через його дивовижність і наказала пересадити його подалі від палацу.

Минали роки. Закляття слабшало.

Одного весняного ранку на озері під вікнами палацу з’явилася золота качечка.

Радуз побачив її й завмер.

— Я вже бачив тебе, — прошепотів він. — Де?.. Коли?..

Птах нікого не підпускав. Рибалки ставили човни, ловці приносили сітки, але качечка легко вислизала.

— Досить, — сказав Радуз. — Я сам піду до неї. І без сіток.

Він сів на березі й простягнув долоню.

— Якщо я колись зробив тобі боляче, хоча й не пам’ятаю як, не тікай. Дай мені шанс згадати.

Качечка підпливла ближче. Потім ще ближче. Нарешті торкнулася дзьобом його руки.

Світ ніби спалахнув.

Радуз побачив кам’янистий схил, сад, виноградник, свіжий хліб, темну хмару, капличку, вогняного коня й озеро.

— Людмило!

Золоте пір’я засяяло й розчинилося. Перед ним стояла вона.

— Я чекала, поки ти згадаєш не моє обличчя, а все, що було між нами, — сказала Людмила.

— Пробач мені.

— Тут нема за що пробачати. Ти не вибирав забуття.

Радуз привів її до палацу й розповів родині всю історію. Королева першою попросила вибачення за те, що ненароком завершила закляття.

Невдовзі Радуз і Людмила одружилися. Та найбільше люди запам’ятали не весілля, а золоту качечку, яка ще кілька днів плавала на озері у відблисках сонця.

Кажуть, відтоді в тому королівстві дітям розповідали: справжня вірність — це не триматися за людину силою. Це пам’ятати добро навіть тоді, коли інший тимчасово не може його згадати.

Кажуть, відтоді в тому королівстві дітям розповідали: справжня вірність — це не триматися за людину силою. Це пам’ятати добро навіть тоді, коли інший тимчасово не може його згадати.