Золотоволоска і троє ведмедів

Золотоволоска і троє ведмедів

Робоча українська назва: Золотоволоска і троє ведмедів

На узліссі, у затишному дерев’яному будиночку, жили троє ведмедів.

Тато Ведмідь був великий і говорив низьким голосом.

— Доброго ранку! — гудів він так, що на поличці ледь дзенькали чашки.

Мама Ведмедиця була середнього зросту й говорила спокійно та лагідно.

А їхній малюк, Ведмежатко, був зовсім невеличкий. Його голосок звучав тоненько й весело.

У кожного була своя миска, свій стілець і своє ліжко.

У Тата Ведмедя — велика миска, великий міцний стілець і велике ліжко.

У Мами Ведмедиці — усе середнього розміру.

А у Ведмежатка — маленька мисочка, маленький стільчик і маленьке затишне ліжечко.

Одного ранку Мама Ведмедиця зварила вівсяну кашу.

— Сніданок готовий! — покликала вона.

Троє ведмедів сіли за стіл, але каша виявилася надто гарячою.

— Поки вона холоне, прогуляймося лісом, — запропонував Тато Ведмідь.

— Чудова думка, — погодилася Мама.

— А я перевірю, чи вже достигла ожина! — зраділо Ведмежатко.

Ведмеді зачинили двері й пішли стежкою поміж соснами.

Того самого ранку неподалік гуляла дівчинка з золотавим волоссям. Удома її лагідно називали Золотоволоскою.

Вона милувалася метеликами, збирала жовте листя й так захопилася лісом, що не помітила, як відійшла від знайомої стежки.

— Здається, я зайшла трохи далі, ніж збиралася, — сказала вона сама собі.

Незабаром поміж деревами Золотоволоска побачила маленький будиночок.

— Може, тут підкажуть дорогу додому?

Вона підійшла до дверей і постукала.

Тук-тук-тук.

Ніхто не відповів.

Вона постукала ще раз.

Тиша.

Золотоволоска натиснула на ручку. Двері відчинилися.

— Добрий день! Є хто вдома? — покликала вона.

Ніхто не озвався.

Правильніше було б зачекати надворі. Але з будинку так смачно пахло кашею, а Золотоволоска після прогулянки страшенно зголодніла.

На столі стояли три миски.

Вона спробувала кашу з великої миски.

— Ой, ще гаряча!

Тоді скуштувала з середньої.

— А ця вже майже холодна.

Нарешті взяла маленьку ложечку й спробувала кашу Ведмежатка.

— Саме така, як треба!

Золотоволоска хотіла з’їсти лише одну ложку. Потім ще одну. А потім ще…

І раптом побачила, що маленька мисочка спорожніла.

— Ой, — прошепотіла вона. — Треба було спитати дозволу.

Після їжі дівчинці захотілося відпочити.

Вона сіла у велике крісло Тата Ведмедя.

— Надто тверде й велике.

Пересіла на стілець Мами Ведмедиці.

— Надто м’який.

Потім сіла на маленький стільчик Ведмежатка.

— А цей саме такий, як треба!

Вона зручно вмостилася, але хитнулася занадто сильно.

Рип!

Одна ніжка стільчика вискочила з кріплення, і Золотоволоска опинилася на килимку.

— Ой лишенько! — злякалася вона. — Тепер точно треба все пояснити господарям.

Та поки вона чекала, очі почали злипатися.

Дівчинка піднялася нагору й побачила три ліжка.

Велике ліжко було для неї надто високе й тверде.

Середнє — надто м’яке.

А маленьке ліжечко Ведмежатка здалося таким затишним, що Золотоволоска прилягла лише на хвилинку… і заснула.

Тим часом троє ведмедів повернулися додому.

Тато Ведмідь поглянув на свою миску.

— Хтось куштував мою кашу! — прогудів він.

Мама Ведмедиця подивилася на свою.

— І мою теж хтось куштував.

Ведмежатко зазирнуло у свою мисочку.

— А мою кашу хтось з’їв усю!

Ведмеді здивовано переглянулися.

Потім Тато Ведмідь помітив крісло.

— Хтось сидів на моєму місці.

— І на моєму, — сказала Мама.

Ведмежатко підбігло до свого стільчика.

— А мій стільчик зламався!

Тепер усі троє насторожилися.

— Треба перевірити будинок, — сказав Тато Ведмідь.

Вони піднялися нагору.

— Хтось лежав на моєму ліжку, — помітив Тато.

— І на моєму теж, — сказала Мама.

А Ведмежатко підійшло до свого ліжечка й прошепотіло:

— А в моєму… хтось спить!

Золотоволоска розплющила очі.

Перед нею стояли три ведмеді.

Вона підскочила, але Тато Ведмідь одразу підняв лапу.

— Не бійся. Ми не збираємося тебе лякати. Просто хочемо знати, чому ти в нашому домі.

Золотоволоска почервоніла.

— Я заблукала. Постукала, але ніхто не відповів. Потім я зайшла… і зробила все не так. З’їла кашу Ведмежатка, сіла на його стільчик і зламала ніжку. Мені дуже соромно.

Ведмежатко насупилося.

— Це була моя улюблена мисочка каші.

— Я знаю, — сказала Золотоволоска. — Я можу допомогти приготувати нову. І полагодити стільчик, якщо ви покажете як.

Мама Ведмедиця усміхнулася.

— Вибачитися — добрий початок.

Тато Ведмідь приніс маленький дерев’яний кілочок і молоточок. Разом вони поставили ніжку стільчика на місце.

Тук. Тук. Тук.

Ведмежатко перевірило стілець.

— Тримається!

Потім Мама Ведмедиця налила в маленьку миску свіжої каші. Золотоволоска допомогла розкласти ложки й прибрати зі столу.

— Наступного разу, — сказав Тато Ведмідь, — навіть якщо двері відчинені, треба дочекатися господаря або дорослого.

— Обіцяю, — відповіла дівчинка.

А тоді ведмеді провели її до знайомої лісової стежки.

— Звідси вже бачиш дорогу? — запитала Мама Ведмедиця.

— Так. Дякую вам.

Ведмежатко помахало лапкою.

— Приходь іще. Але тепер постукай і дочекайся нас!

Золотоволоска засміялася.

— І принесу медових булочок до чаю.

Вона щасливо повернулася додому й більше ніколи не забувала: цікавість може привести до пригод, але чужий дім, чужі речі й чужа їжа завжди потребують дозволу.

А троє ведмедів того вечора сиділи за своїм столом, їли теплу кашу й раділи, що навіть із незручної пригоди може вирости нова дружба.

А троє ведмедів того вечора сиділи за своїм столом, їли теплу кашу й раділи, що навіть із незручної пригоди може вирости нова дружба.