Звідки взялися зорі

Звідки взялися зорі

Дуже давно, коли небо ще було молодим, на ньому жили тільки Сонце й Місяць.

Удень Сонце пливло над землею у своєму золотому човні. Воно освітлювало ліси, річки, гори й поля так яскраво, що кожен листок мав тінь.

Уночі виходив Місяць. Його світло було тихим, сріблястим і прохолодним. Воно лягало на воду довгими доріжками й заглядало у вікна тих, хто ще не спав.

Але між Сонцем і Місяцем часто виникали суперечки.

— Небо має бути яскравим! — казало Сонце. — Щоб усе було видно далеко-далеко.

— Не завжди, — відповідав Місяць. — Іноді світло повинно бути лагідним. У темряві теж є своя краса.

Одного разу у Місяця народилася маленька донечка.

Вона була зовсім крихітна. Коли сміялася, навколо неї спалахували срібні іскри. Коли плескала долоньками, на небі дзвеніло, наче хтось торкався тоненьких скляних дзвіночків.

Місяць дуже зрадів.

— Подивись, яка вона чудова, — сказав він Сонцю.

Але Сонце було гордим.

— Вона зовсім не схожа на мене, — відповіло воно. — Від неї немає такого сильного світла, як від моїх променів. Навіщо небу ще одне тихе сяйво?

Місяць засмутився.

— Не все має бути схожим на тебе, щоб бути потрібним.

Та Сонце не захотіло слухати.

— На небі й так достатньо світил, — сказало воно.

Місяць вирішив не сперечатися. Він загорнув донечку в м’яку хмаринку й сховав її у великій срібній скриньці.

А щоб дитині не було страшно в темряві, поклав туди ж пригорщу маленьких вогників.

Ці вогники були особливі. Вони не пекли й не сліпили. Кожен світився по-своєму: один блакитно, другий золотаво, третій ледь рожево, а четвертий мерехтів, наче крапля роси.

— Це твої небесні іграшки, — прошепотів Місяць. — Колись ми знайдемо для них гарне місце.

Минуло кілька днів.

Сонце помітило, що Місяць щоночі кудись поспішає після своєї дороги небом.

— Що ти ховаєш? — запитало воно.

— Те, що мені дороге, — відповів Місяць.

Сонце розсердилося.

— На небі не повинно бути таємниць від мене!

Одного ранку, коли Місяць уже збирався сховатися за горами, Сонце знайшло срібну скриньку.

Воно відчинило кришку.

Зсередини визирнула маленька донечка Місяця. Вона зовсім не злякалася. Навпаки, усміхнулася Сонцю й простягнула до нього руку.

Та Сонце все ще сердилося.

— Що це за дрібні вогники? — запитало воно, побачивши їх навколо дитини.

— Не чіпай їх, — попросив Місяць, який саме повернувся. — Вони ніжні.

Але Сонце вже підхопило пригорщу сяйва.

— Якщо це просто маленькі вогники, то нехай летять геть!

І широко розкинуло руки.

Вогники розсипалися по всьому небі.

Один полетів далеко на північ.

Другий покотився над морем.

Третій зупинився над високою горою.

Сотні інших розлетілися так далеко, що навіть Сонце не могло їх зібрати.

Настала ніч.

Місяць вийшов на свою дорогу й завмер від подиву.

Усе темне небо було всіяне маленькими світлими крапками.

Одні мерехтіли яскравіше, інші ледве помітно. Деякі стояли поруч, ніби розмовляли. Інші світили самотньо далеко від усіх.

Донечка Місяця плеснула в долоні.

— Дивись! Мої вогники знайшли собі місце!

Місяць усміхнувся.

Сонце, яке вже ховалося за краєм землі, теж озирнулося.

І вперше побачило, що ніч може бути прекрасною не тому, що схожа на день, а саме тому, що вона інша.

— Я помилилося, — тихо сказало Сонце. — Маленьке світло теж має силу.

Відтоді воно більше не сперечалося з Місяцем про те, чиє сяйво потрібніше.

Удень землю освітлює Сонце.

Уночі над нею пливе Місяць.

А між ними, на величезному темному просторі, мерехтять розсипані колись чарівні вогники.

Так, за старою казкою народу багобо, на небі з’явилися зорі.

І якщо ввечері уважно подивитися вгору, можна помітити: жодна зоря не світить зовсім так само, як інша.

Можливо, саме тому небо й стало таким гарним.

Бо йому знадобилися різні вогники.

Бо йому знадобилися різні вогники.