Звіринець Токкебі

Звіринець Токкебі

Робоча українська назва: Звіринець Токкебі

У старій Кореї розповідали безліч історій про токкебі. Це дивні чарівні істоти, які люблять нічні дороги, жарти, загадки й несподівані подарунки. Один токкебі міг заховати загублену річ так, що її шукало все село, а інший раптом допомагав тому, хто вчинив по-доброму.

Кажуть, у токкебі навіть був свій уявний звіринець. Там кожна тварина мала особливий характер: собака славився вірністю, кіт кмітливістю, черепаха терпінням, а заєць швидкістю.

Саме про кота й собаку і буде ця історія.

Дуже давно біля широкої річки жив старий на ім’я Тіп Пуль. Він тримав маленьку крамничку, де продавав запашний фруктовий напій із груш, ягід і трав. Люди заходили до нього поговорити, відпочити після дороги й випити кухлик прохолодного напою.

Тіп Пуль був небагатий, але гостинний. Якось у горах він допоміг стомленому мандрівникові: дав йому їжу, воду та місце перепочити. А мандрівник виявився гірським духом.

«Добро не повинно залишатися без відповіді», сказав дух.

Тієї ночі він покликав токкебі й попросив винагородити старого.

Токкебі прокрався до крамнички, тихенько хихикнув і кинув у високу глиняну посудину маленький блискучий камінець.

Наступного ранку Тіп Пуль налив один кухлик напою, потім другий, третій, десятий, а посудина все не порожніла.

«Оце так диво!» вигукнув він.

Відтоді напою вистачало всім. Тіп Пуль не став жадібним. Він залишив ціну такою самою, а бідних подорожніх інколи пригощав безкоштовно.

Жив старий не сам. У нього були двоє улюбленців: собака Су Нап, якого господар лагідно кликав Снапом, і кішка Мі Йоу.

Снап був сильний, серйозний і завжди знав, де залишив свою кісточку.

Мі Йоу була швидка, допитлива й могла пролізти туди, куди не проліз би навіть промінчик ранкового сонця.

Попри різні характери, вони чудово ладнали.

Та одного ранку Тіп Пуль відкрив посудину і завмер.

Напою не було.

Він зазирнув усередину, потряс її, прислухався.

Тихо.

Чарівний камінь зник.

«Де ж він подівся?» засмутився старий.

Без каменя крамничка швидко спорожніла. Тіп Пуль рахував останні монети й дедалі частіше сидів біля дверей мовчки.

Снап і Мі Йоу бачили його смуток.

«Треба знайти камінь», сказала кішка.

«Згоден», відповів пес. «Ти шукай угорі, я шукатиму всюди, де можна взяти слід».

Мі Йоу почала з горищ. Вона лазила по балках, заглядала за кошики й скрині, перевіряла темні куточки, де ховалися миші. Іноді ненароком зачіпала лапою дерев’яну чашку або кришку від горщика, і вночі по будинку лунало:

Торох! Дзень! Бум!

Господарі прокидалися.

«Знову токкебі бешкетує?» шепотіли вони.

А з темряви світилися лише два зеленкуваті котячі ока.

Снап тим часом оббігав околиці. Нюхав дорогу біля мосту, ходив до ринку, обійшов стайні, комори й двори. Він шукав узимку, коли річка вкрилася кригою, і навесні, коли крига скресла.

Та каменя не було.

Минуло багато тижнів.

Одного дня Мі Йоу погналася за мишкою на горищі великого будинку на іншому березі річки. Мишка сховалася за зеленою кам’яною скринькою.

Кішка вже хотіла йти далі, аж раптом принюхалася.

Від скриньки пахло знайомими грушами й травами.

«Камінь!»

Мі Йоу спробувала підчепити кришку кігтем. Не вийшло. Спробувала зубами. Марно.

Вона знайшла Снапа й привела його до скриньки.

Пес штовхнув її носом, потім лапою.

«Міцна».

І тут із-за балки визирнула маленька сіра мишка.

«Ви шукаєте те, що всередині?» пискнула вона.

Мі Йоу вже приготувалася стрибнути, але Снап зупинив її.

«Сьогодні ми прийшли не полювати. Нам потрібна допомога».

Мишка покликала родичів. Після короткої наради вони домовилися: миші допоможуть відкрити скриньку, а Снап і Мі Йоу не турбуватимуть їх та їхні запаси протягом шести місяців.

«Домовилися», сказав Снап.

«Домовилися», підтвердила Мі Йоу.

Миші працювали всю ніч. Гризли дерево навколо замочка по черзі, щоб не втомлюватися. Нарешті з’явилася маленька щілина. Мі Йоу просунула туди лапу й витягла блискучий камінь.

«Знайшли!»

Снап аж хвостом застукав по підлозі.

Тепер треба було повернутися додому. Але між ними й крамничкою Тіп Пуля лежала широка річка. Лід уже розтанув, вода була швидка й холодна.

Снап умів добре плавати. Мі Йоу воду не любила.

«Сідай мені на спину», сказав пес. «Я перенесу тебе».

«А камінь?»

«Я маю плисти й дихати. Тримай його в роті. Тільки не відкривай рота, доки не вийдемо на берег».

Кішка міцно затиснула камінь зубами, вчепилася лапами в шерсть Снапа, і вони рушили.

Хлюп-хлюп.

Пес плив упевнено, але течія була сильна. На середині річки він уже важко дихав.

«Ще трохи», подумала Мі Йоу. «Тільки не випустити камінь».

Вони були майже біля берега, коли їх побачили діти, що поверталися зі школи.

«Дивіться! Кішка їде на собаці!»

Діти засміялися.

Мі Йоу дуже захотілося відповісти їм веселим нявканням. Вона стрималася.

Діти засміялися ще дужче, бо Снап саме вилізав на мілке місце, а кішка сиділа на ньому мокра, скуйовджена й дуже поважна.

І тут Мі Йоу не витримала.

«Ня-а-а…»

Плюсь!

Камінь випав просто у воду.

На мить усі завмерли.

«Камінь!» крикнув Снап і пірнув.

Мі Йоу кинулася шукати його лапами на мілководді. Діти теж зрозуміли, що сталося, і перестали сміятися. Вони принесли довгі палиці, кошики й сачки.

Усі шукали до вечора.

Та річка вже сховала камінь між темним камінням на дні.

Снап виліз на берег виснажений.

«Я ж просив тебе не відкривати рота».

Мі Йоу опустила голову.

«Знаю. Я хотіла лише один раз нявкнути. Пробач».

Пес сердився. Дуже сердився. Він повернувся до крамнички сам, а кішка йшла далеко позаду.

Тіп Пуль вислухав їхню історію.

«Ви обоє так довго шукали камінь заради мене», сказав він. «І навіть коли втратили його вдруге, ви намагалися повернути. Я не можу сердитися на вас».

Мі Йоу потерлася об його ногу.

Снап ліг біля порога.

Чарівна посудина більше не наповнювалася сама. Довелося Тіп Пулю знову готувати напій власноруч. Та за час пошуків про його крамничку дізналося багато людей, а сусіди пам’ятали його доброту. Хтось приніс груші, хтось мед, хтось трави. Потроху справи налагодилися.

А Снап і Мі Йоу?

Вони вже не були такими безтурботними друзями, як раніше. Варто кішці засміятися чи занадто голосно нявкнути, пес одразу згадував річку. А варто Снапу загарчати, Мі Йоу миттю стрибала вище.

Тому в Кореї й досі жартома розповідають: якщо кіт і собака сперечаються, то, може, десь у їхній давній пам’яті блиснув той самий чарівний камінь Тіп Пуля.

А токкебі, який колись подарував камінь, мабуть, спостерігав за всім із гір і посміхався.

Бо навіть у його дивному звіринці найцікавіші історії траплялися не з тими, хто ніколи не помилявся, а з тими, хто після помилки все одно повертався додому.

Бо навіть у його дивному звіринці найцікавіші історії траплялися не з тими, хто ніколи не помилявся, а з тими, хто після помилки все одно повертався додому.