Зимовий Дух і його гість

Зимовий Дух і його гість

Наприкінці довгої зими біля замерзлого струмка стояло маленьке житло. У ньому самотньо сидів старий Пебоан, Дух Зими.

Його волосся було біле, мов сніг. За дверима гуляв холодний вітер, дерева потріскували від морозу, а струмок лежав нерухомий під кригою.

Вогонь у житлі вже ледве жеврів.

І ось одного дня до Пебоана прийшов незнайомий молодий гість.

Він ступав легко. На його обличчі сяяла усмішка, на голові зеленіла запашна трава, а в руках він ніс квіти.

— Заходь, мій сину, — привітав його Пебоан. — Давно до мене ніхто не приходив. Посидь зі мною. Розкажи, що ти вмієш, а я розповім, на що здатен сам.

Гість сів поруч.

Пебоан випростався й сказав:

— Коли я дихаю над водою, вона завмирає. Струмки стають твердими й прозорими, наче камінь.

Молодий чоловік усміхнувся.

— А коли дихаю я, на рівнинах прокидаються квіти.

Пебоан повів плечима, і за стінами загув вітер.

— Коли я струшую своїм білим волоссям, земля вкривається снігом. Листя залишає дерева. Птахи відлітають далеко. Звірі шукають теплі схованки, а ґрунт стає твердим від морозу.

Гість провів рукою над квітами.

— Коли я торкаюся землі, приходить теплий дощ. Рослини піднімають зелені голови. Птахи повертаються. Крига відпускає струмки, і вони знову починають співати між берегами.

Так вони розмовляли всю ніч.

Пебоан розповідав про хуртовини, морозні ранки й тишу засніженого лісу.

А молодий гість говорив про краплі дощу, м’яку землю, свіжу траву й пташині голоси.

Нарешті за вікном почало світати.

Перший промінь сонця торкнувся снігу.

І сталося диво.

Десь неподалік задзюрчала вода.

На даху заспівав птах.

Повітря раптом запахло вологою землею й молодими рослинами.

Пебоан замовк.

Він подивився на свого гостя й нарешті зрозумів, хто перед ним.

То був Сіґвун, Дух Весни.

Сонце піднімалося дедалі вище. Сніг біля порога почав осідати. Крига на струмку потемніла й тріснула тонкою лінією.

А сам Пебоан ставав дедалі меншим, ніби зима поволі відступала разом із ним.

— Отже, настав твій час, — тихо сказав він.

Сіґвун не сміявся з нього й не проганяв.

— Твій час теж був потрібний, — відповів він. — Земля відпочила під снігом. Вода чекала під кригою. Але тепер усе готове прокидатися.

Ще один сонячний промінь ковзнув по землі, і Пебоан розтанув, мов остання крижинка наприкінці зими.

На тому місці, де він сидів, залишилася маленька світла квітка з рожевим краєчком.

Сіґвун нахилився, обережно підняв її й прикрасив нею свій зелений вінок.

Потім вийшов назустріч ранку.

За ним розкривалася земля. Струмок знову біг між берегами. Птахи поверталися до лісу. І там, де ще вчора лежав холодний сніг, починалося нове життя.

Так Зима поступилася місцем Весні. Не тому, що одна з них була доброю, а друга поганою, а тому, що в природі для кожної пори є свій час.

Так Зима поступилася місцем Весні. Не тому, що одна з них була доброю, а друга поганою, а тому, що в природі для кожної пори є свій час.